Новини




                             Інформаційний лист
 
 15 червня,  за адресою:  Жмаченко, 20, починається навчальний процес, стосовно підготовки кандидатів в депутати місцевих рад, радників та помічників міських голів і депутатів, надбання політологічних знань та практичних  навичок в «Школі кандидатів в депутати місцевих рад».
Організатором та засновником  «школи» , виступає Громадська Спілка «Всеукраїнські Християнські Ініціативи», «Християнський політологічний клуб», за підтримки Асоціації професійних капеланів України та Всеукраїнської громадської організації «Клуб мерів».                                                                                       
«Школа» – практично-освітній проект для активних громадян, громадських діячів, представників громадянського суспільства, бажаючих пізнавати основи політичних знань за допомогою відвідування майстер-класів, лекцій, семінарів, інтерактивних занять, що будуть проводитись науковцями,  експертами в сфері політології та місцевого самоврядування та існуючими депутатами.
В рамках проекту кожний з учасників зможе набути  знання,  досвід та навички, корисні в політичній та громадській діяльності,  сприяння їх становленню,  як спеціалістів та активних громадян.
Повну інформацію про порядок подачі заявок,  підготовки до участі, програми школи, можна знайти на сайті  та групах  ГС «ВХІ», християнський політологічний клуб.
З повагою,
Голова правління ГС «ВХІ»
Доктор філософії в галузі політології                  М.С. Кругляк
                                    Тел.: (067-232-84-85)


 
 

https://www.facebook.com/events/2319755108067759/?event_time_id=2319755114734425

Школа кандидатів в депутати місцевих рад, радників та помічників міських голів і депутатів»2019-2020 р. https://www.facebook.com/events/2319755108067759/?event_time_id=2319755114734425

Ну що ж, друзі, на завершення 6-тижневого стажування в США буде політичний пост. Перед поїздкою в Каліфорнію для…

Опубліковано Vadym Chovgan Четвер, 23 травня 2019 р.
Петро Порошенко відвідав служіння ЄХБ

Президент України Петро Порошенко зі своєю дружиною Мариною Порошенко прийшли на служіння до церкви Євангельських християн-баптистів «Храм миру» у м. Києві. Також на цьому служінні були присутні секретар РНБО Олександр Турчинов і спікер Верховної Ради України Андрій Парубій.

Опубліковано Всеукраїнські Християнські Ініціативи Понеділок, 1 квітня 2019 р.
https://www.facebook.com/events/1537588429708554/
Ось що відбувається в наших тюрмах!

Тримання голим на морозі, тушіння цигарок об тіло, забивання цвяхів у ноги, голки під нігті, викручування пальців плоскогубцями, побиття до напівсмерті, ґвалтування та моральний тиск на в`язнів із доведенням до самогубства – ось що відбувається в наших тюрмах!У мене на прийомі матері засуджених у Бердянській виправній колонії №77 розповідають про жахливі катування та вбивства їх синів.Взяв цю справу під особистий контроль, адже права людини мають бути понад усе, незважаючи на те, де вона знаходиться!

Опубліковано Віталій Купрій Четвер, 7 березня 2019 р.

 Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сім’ї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики. ФОТОрепортаж

В Українському домі в Києві відбувся IV Всеукраїнський Форум Сім’ї.

Як повідомляє кореспондент Цензор.НЕТ, на форумі були присутні президент Петро Порошенко, секретар РНБО Олександр Турчинов, голова ПЦУ митрополит Епіфаній, президент Всеукраїнського Союзу Церков християн віри євангельської-п’ятидесятників Михайло Паночко, голова Всеукраїнського союзу християн-баптистів Валерій Антонюк і глави інших церков, а також глава Світового конгресу сімей Брайн Браун.

Також у форумі взяли участь міністр юстиції Павло Петренко, міністр у справах молоді та спорту Ігор Жданов, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, заступник міністра освіти Павло Хобзей, уповноважений президента з прав дітей Дмитро Кулеба. Крім того, на підтримку сімейних цінностей виступили представники парламенту: лідер фракції “Батьківщина” Юлія Тимошенко, лідер фракції “Народний фронт” Максим Бурбак, голова фракції “Самопоміч” Олег Березюк, нардепи Ольга Богомолець (БПП), Микола Княжицький (“Народний фронт”), Юрій Мірошниченко (Опоблок), нардеп Дмитро Ярош, екс-міністр закордонних справ Борис Тарасюк.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 01

Ведучим зборів був нардеп Павло Унгурян (“Народний фронт”). Форум розпочався колективною молитвою, потім зі вступним словом виступив президент.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 02

“Це дуже своєчасно, дуже правильно. Дуже правильний сигнал, який почують українці, віруючі люди. Про те, що нам необхідно зміцнювати сім’ю. Тому що від міцної сім’ї ми йдемо до міцної України… Сім’я забезпечує єдність українського народу. А єдність допоможе подолати агресора. Агресора, що увірвався в нашу землю на сході. Сім’я дозволяє нам зміцнити і духовний фронт українського суспільства”, – зазначив глава держави.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 03

Секретар РНБО Турчинов навів статистику, яка свідчить про кризу інституту сім’ї в Україні. “За п’ять років війна забрала життя 13 тисяч українців, близько 3 тисячі з них – військовослужбовці. Це страшні цифри, але не вони визначають небезпечну демографічну кризу в нашій країні. Так, у 2018 році в Україні народилося 335 тисяч немовлят, а пішли з життя – 587 тисяч осіб. Тобто, за рік українців стало менше на 252 000. І ця чорна тенденція щороку тільки погіршується”, – зазначив Секретар РНБО України, додавши, що згідно зі статистикою, в 2018 році народжуваність в Україні впала на 7% порівняно з минулим роком, а “кількість перерваних вагітностей тільки в офіційних медичних установах щороку становить понад 100 000”.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 04

“Створення умов для повноцінного існування та захисту сім’ї, сімейних цінностей, підтримки і виховання дітей – один із головних пріоритетів відповідальної країни, який у нас, на жаль, далеко не на першому місці”, – сказав Турчинов. На його думку, одним із інструментів захисту сім’ї і сімейних цінностей може стати створення державної інституції, “яка забезпечує планування і реалізацію масштабних державних програм щодо сімейної підтримки, створення умов для народження і виховання дітей”.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 05

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 06

За словами Унгуряна, в Кабінет міністрів вже подано пакет просімейних законопроектів, на ухвалення яких сподіваються організатори. Законопоректи стосуються вимоги заборонити комерційне сурогатне материнство, включення представників релігійних організацій в Наглядову раду Суспільного телебачення, видалення гендерної термінології з законодавства та підтримки сім’ї.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 07

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 08

Митрополит Епіфаній зазначив, що в Біблії є відповідь на запитання, якою має бути щаслива сім’я: “Сім’я в українському суспільстві перебуває в безпорадному стані. Як наслідок, ми маємо великий відсоток розлучень і сирітства при живих батьках. Святе Письмо вчить нас, що сім’я – це не людська вигадка, а Боже звершення … Сім’я Божим задумом розглядається як союз двох статей – чоловічого і жіночого. Інакше не може бути”.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 09

Пастор Паночко сказав, що нинішній форум – це реакція християн на виклики 21 століття. “Хто б міг подумати, що після жахливих ​​кривавих жнив ідеологій 20 століття, які валом пройшлися по багатьох країнах світу, в 21 столітті виникне ще одна ідеологія, і вона найстрашніша, тому що жодна інша ідеологія в 20 столітті не замахувалася на сім’ю. Це має закликати нас до активних дій. Сім’я – Богом встановлена ​​інституція, це святая святих. Християни всієї України мають об’єднатися, щоб відчути цю загрозу. Не тоді, коли це буде пізно, а зараз. Біблія чітко вчить, як має ставитися чоловік до жінки, жінка – до чоловіка, діти до батьків і батьки до дітей. Хотілося б, щоб ми почали реалізовувати ці речі. Також Паночко виступив з ініціативою ввести в школі урок сімейних відносин.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 10

З Рівненської області була запрошена сім’я Ковалевичів, в якій народилося і виховується 19 дітей. Наймолодшому немає і року.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 11

Зал вітав родину бурхливими оплесками. Батько сімейства закликав українців не боятися батьківства.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 12

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 13

Далі виступила лідер “Батьківщини” Юлія Тимошенко. Вона заявила що держава має зробити забезпечення якісної освіти своїм головним пріоритетом. Також вона вважає за необхідне будувати українську владу на основі церковних принципів.

Тимошенко згадала ювілейну доповідь Римського клубу, який об’єднує інтелектуалів з усього світу: “Вони визнали, що так непропорційно світ жити не може. Вони назвали сім принципів, які необхідно обов’язково повернути до життя. Один із них – вони сказали, що свого часу церква була відокремлена від держави, тому що були такі обставини. Але прийшов час подумати, чи може бути успішною держава, якщо управління державою бездуховне? І чи може бути справжньою освіта, якщо вона не спирається на духовну основу? І це друге наше завдання”.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 14

Міністри молоді та спорту Ігор Жданов та юстиції Павло Петренко запевнили, що уряд стоятиме на сторожі сімейних цінностей.

Нардеп Ольга Богомолець заявила, що Україна має шанс стати першою державою в Європі, в якій відстояли сімейні цінності.

“Ми маємо захистити майбутнє нашої держави і стати прикладом для країн, які сьогодні зашорені, у яких не вистачило сили, мудрості і мужності захистити своє майбутнє. Ми повинні демонструвати всім, що можна жити інакше, і що життя має затверджувати цінність і гідність бути чоловіком і щастя бути жінкою”, – сказала вона.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 15

Політик повідомила, що парламентський Комітет з питань охорони здоров’я ухвалив Резолюцію з аналізом медичних і психологічних аспектів терміну “гендер”.

“Він не має жодного стосунку до рівності прав чоловіків і жінок, боротьби проти насильства і до здорового майбутнього у держави. Я обіцяю, що на всіх рівнях я особисто захищатиму сімейні цінності”, – додала вона.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 16

Глави парламентських фракцій Максим Бурбак (“Народний фронт”) і Олег Березюк (“Самопоміч”) також заявили, що стоятимуть на сторожі популяризації та захисту інституту сім’ї та усвідомленого батьківства.

З аналогічною заявою виступив представник Опоблоку Юрій Мірошниченко.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 17

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 18
Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 19

За результатами форуму його делегати ухвалили резолюцію, в якій вимагають від керівництва держави забезпечити захист сімейних цінностей та інституту сім’ї в Україні, створити відповідне законодавство і центральний орган виконавчої влади.

Організатори та учасники форуму заявили про необхідність підтримки сім’ї та сімейних цінностей в Україні, що має виражатися в конкретних кроках з боку держави. Серед них створення профільної інституції, розвиток мережі фахівців у всіх регіонах України, які надаватимуть підтримку сім’ям, просвітницька робота, підвищення рівня усвідомленого батьківства, недопущення появи в соціальній рекламі “пропаганди різних видів девіантної поведінки”.

З іншого боку, просять ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики. Також учасники форуму проти ратифікації Стамбульської конвенції.

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 20

Делегати IV Всеукраїнського Форуму Сімї вимагають ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики 21

Опубліковано Всеукраїнські Християнські Ініціативи Понеділок, 4 березня 2019 р.

ПРО СОЦІАЛЬНЕ ХАКЕРСТВО

Для чого марксисти поставили на розмивання ґендеру

Фраґмент програми “Філософські етюди з Олексієм Арестовичем. В гостях Андрій Баумейстер і Олег Хома. Частина 13.”

ПРО СОЦІАЛЬНЕ ХАКЕРСТВОДля чого марксисти поставили на розмивання ґендеруФраґмент програми "Філософські етюди з Олексієм Арестовичем. В гостях Андрій Баумейстер і Олег Хома. Частина 13."https://youtu.be/MYzOJDocCpY

Опубліковано Constantin Panteley Субота, 23 лютого 2019 р.


Панельна дискусія “Право на справедливий суд”

В Україні протягом дев’яти років відсутня ефективна процедура перегляду кримінальних справ, що викликають розумний…

Опубліковано Всеукраїнські Християнські Ініціативи Четвер, 21 лютого 2019 р.


Віталій Скоцик, лідер громадського руху «Аграрна платформа Віталія Скоцика “


«У Національному архіві США зберігається оригінал їхньої Конституції. Коли я побував там і подивився на неї, то мені стало прикро, тому що наша перша Конституції Пилипа Орлика (1710 р.) була прийнята набагато раніше. І головне – її оригінал навіть не знаходиться в нашій країні, бо староруською мовою документ зберігається в Москві, а латиною у Швеції. Де те місце, де б ми могли прийти і відчути, що ми є серцем демократії світу? Ми дали світу першу Конституцію. На цих пагорбах в Києві за сім століть до цього ми привнесли християнство для всієї Русі. Отже партія – це не тільки економіка, партія – це духовність, пам’ять, національна свідомість»

 

Лілія ГРИНЕВИЧ: «Найстрашніше — освічена людина без цінностей»

Марія Прокопенко

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Українське суспільство марить реформами, постійно обговорюються різні новації, але практичних кроків до перетворень за два післямайданних роки вжито не так багато. Лідер за впровадженням реформ — сфера освіти, а одним з активних «моторів змін» є народний депутат від «Народного фронту», голова Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти Лілія Гриневич. До речі, саме Лілію Михайлівну у «Народному фронті» розглядають як претендента на посаду нового міністра освіти і науки.

Цього тижня профільний комітет обговорював повторне прийняття закону про внесення змін до бюджету щодо фінансування профтехосвіти — проблема, яка «вистрілила» нещодавно і є дуже гострою. Адже те, що фінансування професійно-технічних навчальних закладів «перекинули» на місцеві бюджети, ставить під загрозу їхнє існування. Також 30 березня комітет обговорив доопрацьований проект закону «Про освіту». Висновок — рекомендувати законопроект парламенту для розгляду у першому читанні.

Тож ці дні для Лілії Гриневич неймовірно насичені. Але, попри щільний графік, голова парламентського комітету і давній друг «Дня» знайшла час, щоб поспілкуватися з нами. З Лілією Гриневич ми обговорили і новели законопроекту «Про освіту», і проблеми профтехосвіти, й особливості вступу для абітурієнтів з окупованих територій. Але почали з засадничого — із запиту українського суспільства на якісну освіту.

«ІСНУЄ ОПІР ЗМІСТОВНИМ РЕФОРМАМ ІЗ СЕРЕДИНИ СИСТЕМИ»

 Нещодавно на круглому столі в Інституті філософії НАН України (див. матеріал «Суспільство і влада: чи можливий діалог» у №52—53 від 25—26 березня) пролунала думка про те, що освіта в Україні перетворилася на своєрідну зону комфорту, спосіб соціалізації. Функція університету фактично була зведена до можливості кудись діти себе після школи, уникнути служби в армії. Чи погоджуєтеся ви з такою оцінкою? Яким чином можна сформувати у суспільстві запит на освіту і науку?

— Перш за все, у тому, що у системі освіти людина соціалізується, нічого поганого немає. Адже суспільство складається з громадян, які повинні між собою співпрацювати, досягати певного консенсусу.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Але погоджуся, що суспільство не усвідомлює потреби в якісній освіті. Це відображається у тому, як чинні еліти думають про освіту, і у тому, як громадяни часто ставляться до освіти. Чинні еліти, як правило, вбачають реформу освіти в оптимізації, скороченні видатків на цю сферу. Звітують кількістю закритих навчальних закладів. Такий підхід демонструє споживацьке ставлення до освіти і нерозуміння того, що освіта проектує майбутнє.

Існує також опір змістовним реформам із середини системи. Наприклад, у Законі «Про вищу освіту», прийнятому парламентом одразу після Майдану (1 липня 2014 року. — Авт.), ми заклали механізми, які б мали підвищувати конкурентоспроможність української вищої освіти. Так, третина загального навчального часу йде на курси, обрані самим студентом. На курси, більш релевантні ринку праці, цікавіші для студентів. Але до сьогодні у більшості навчальних закладів не впровадили цю реформу. Часто супротив цьому чинять викладачі, які не розуміють, чому мають формувати курс, на який, можливо, не запишуться студенти.

Немає консенсусу еліт, що освіта — пріоритет. Ми обрали європейський шлях для держави, але не розуміємо, що це означає в освіті. Адже європейське суспільство — це суспільство освіченого загалу, коли всі члени суспільства мають доступ до освіти, незалежно від матеріальних можливостей, місця проживання і походження. А є ще латиноамериканська модель, коли якісна освіта — тільки для еліт, а решта живе у фавелах і обслуговує цю еліту. Гадаю, це не наш стратегічний вибір. Після всього, що пережила Україна заради свого європейського вибору, ми зобов’язані йти шляхом освіченого загалу.

«Я Є ПРИХИЛЬНИКОМ ПОСЛІДОВНОСТІ У ПРОЦЕСІ ЗАПУСКУ 12-РІЧНОЇ ШКОЛИ»

 Закон «Про освіту» планувалось прийняти у першому півріччі цього року. Цього тижня законопроект обговорювали на засіданні Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти. Що змінилось після доопрацювання закону для повторного першого читання?

— Там одинадцять нових статей, багато поправок по тексту закону. Наприклад, перший законопроект стверджував, що буде запроваджена 12-річна загальна середня освіта і крапка. Не було зрозуміло, якою буде структура нової української школи, чим вона відрізнятиметься від тієї, що мали і маємо сьогодні. Тому ми виписали статті стосовно структури 12-річної школи,  цілей та змісту освіти, ключових компетентностей, які в ній формуються.

У законі також з’явились статті, які стосуються Національної рамки кваліфікацій та її інституційного забезпечення. Це гарантуватиме взаємозв’язок між освітою і ринком праці, якого сьогодні не існує. Такий майданчик має з’явитися на базі Національного агентства кваліфікацій. Агентство відповідатиме за збирання професійних стандартів, які продукуватимуть професійні спільноти, і на основі цього формуватиме освітні стандарти.

Є багато й інших новел. Законопроект готовий до розгляду у парламенті.

 А які суперечливі моменти ще залишаються?

— Є дискусія, як запускати реформу 12-річної школи. Я є прихильником послідовності. Ми повинні спочатку запустити новий зміст освіти для першого і п’ятого класу. Якщо зробимо це з 2018—2019 навчального року, через сім років матимемо перший дванадцятий клас. До цього часу треба адаптувати мережу ліцеїв — профільних закладів, розробити нові стандарти профільної школи і знайти у бюджеті гроші на додатковий рік школи — а це за сьогоднішніми цінами орієнтовно п’ять мільярдів гривень.

Натомість, Кабінет Міністрів запропонував швидше запускати цю реформу. Вони б хотіли, щоб вже у 2018 році діти йшли у трирічну старшу профільну школу. І нашому комітету важливо почути від уряду чіткі аргументи того, що через чотири роки будуть додаткові кошти на 12-й клас, мережа закладів, підготовлені вчителі та нові освітні програми. Інакше можна знову дискредитувати цю реформу.

«МОН НЕ СПРОМОЖНЕ ПЕРЕЛАМАТИ СИТУАЦІЮ, КОЛИ ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА ФОРМУЄТЬСЯ У МІНІСТЕРСТВІ ФІНАНСІВ»

 Наприкінці лютого минуло два роки, як до Міносвіти прийшла нова команда. Як ви загалом оцінюєте її діяльність?

— Міністерство напрацювало багато нормативно-правової бази стосовно впровадження закону «Про вищу освіту». Але рух реформи залежить і від академічних спільнот, що інколи чинять їй спротив.

Ще один позитив у тому, що міністерство зробило наголос на впровадженні принципів академічної доброчесності. Це важливо для формування довіри до вищої школи.

Проблемою, є те, що міністерство зосередилося тільки на вищій освіті, і з поля реформи випали сектори загальної середньої і професійно-технічної освіти, які охоплюють ще більшу кількість учнів і педагогів. Фактично, ці сектори опинилися у стані стагнації і функціонують лише за рахунок внутрішніх резервів. Сподіваюся, що Закон «Про освіту», який представляє реальну мапу реформ, запустить позитивні перетворення середньої і професійної освіти.

І, знов-таки, немає консенсусу еліт щодо пріоритетності освіти. А МОН не спроможне переламати ситуацію, якщо освітня політика у країні формується у Міністерстві фінансів. Наприклад, Мінфін вирішив, що професійно-технічна освіта буде фінансуватися без субвенцій із держбюджету, з місцевого рівня. Значна частина міст, за винятком обласних центрів, не мають на це коштів. Така непродумана політика підриває довіру до реформи децентралізації і може привести до знищення ключового сектору освіти.

 Яка ситуація з професійно-технічними навчальними закладами на цей момент?

— Нагадаю, що недавно Президент заветував закони щодо змін до бюджету і бюджетного кодексу, які мають системно вирішувати ситуацію з фінансуванням цих установ. Вихід з ситуації — долати вето Президента. Для цього треба зібрати у парламенті 300 голосів. Це складно, але проблема дуже гостра, і наш комітет буде звертатися до депутатів для подолання вето.

Кабмін виділив на дофінансування профтехосвіти 500 мільйонів гривень, з яких 200 мільйонів вже пішли на місця, до червня буде надаватися по 75 мільйонів гривень на місяць. Це — тимчасове вирішення проблеми, щоб люди отримували зарплату.

Якщо у цих обставинах майно професійно-технічних навчальних закладів почнуть передавати з державної власності на місця, це може призвести до того, що заклади стрімко закриватимуть, а майно продадуть. Ми вимагаємо, щоб до системного вирішення питання наклали мораторій на передання майна професійно-технічних навчальних закладів на баланс міст обласного значення.

 А якою ви бачите систему професійно-технічної освіти в Україні?

— Управління такими закладами має відбуватися на обласному рівні. Слід також врахувати, що є заклади, які готують фахівців для всієї країни. Наприклад, сім професійно-технічних навчальних закладів випускають залізничників. Потрібні регіональні плани модернізації мережі професійно-технічних навчальних закладів і субвенції з державного бюджету на їх підтримку. Це виписано у нашому новому законопроекті про освіту.

Погоджуюся, що нам потрібна реформа професійної освіти. Слід переглянути й осучаснити стандарти цієї освіти, консолідувати мережу, припинити підготовку за спеціальностями, які втратили свою актуальність, налагодити тісний взаємозв’язок з ринком праці. Також у сфері професійно-технічної освіти маємо найбільше представників вразливих груп населення: дітей-сиріт, дітей з малозабезпечених родин тощо. Тому ми або фінансуємо професійно-технічну освіту, або будемо змушені фінансувати виправні заклади.

«ДОСІ НЕ РОЗРОБЛЕНО СТАНДАРТИ ВИЩОЇ ОСВІТИ»

 Наближається до завершення навчальний рік, протягом якого університети працювали за новими правилами. Чи були вони готовими до викликів автономії?

 — Реформа просувається у різних університетах по-різному. Але загалом студенти і викладачі ще не до кінця її відчувають. По-перше, тому, що досі не розроблені стандарти вищої освіти. Ми говорили про стандарти вищої освіти, базовані на результатах навчання. Коли прописується тільки те, яким має бути випускник за певною спеціальністю, а вуз, користуючись академічною автономією, розробляє курси для підготовки такого фахівця.

Досі не запрацювала незалежна система забезпечення якості вищої освіти. Незалежні агенції мали б надавати вишам об’єктивну оцінку, створювати відповідні профільні рейтинги. Тоді університети усвідомили б, що існує зовнішня конкуренція. Бо нині абітурієнти часто живуть міфами про той чи інший виш. Щоб з’ясувати, як просувається реформа в цілому, доцільно проводити незалежний зовнішній аудит якості.

 Яким чином виші скористалися можливістю самостійно формувати перелік дисциплін гуманітарного циклу?

— Це — один з ризиків реформи. Мова йде про академічну автономію як свободу академічного вибору змісту освіти. Для декого це стає підставою ліквідувати гуманітарні курси, зокрема, історію України. Мовляв, краще віддамо цей час на технічні дисципліни, адже історію України діти вивчили ще в школі. Але тоді постає питання про мету вищої освіти. Якщо мета — не лише навчити фахівця для ринку праці, але також виховати відповідального громадянина, тоді без гуманітарних дисциплін не обійтися, і на технічних спеціальностях теж.

Університетський курс не має дублювати шкільний — він повинен пропонувати студентам зовсім інший рівень вивчення історії. Йдеться про ознайомлення з архівними документами, дослідження історичних фактів на рівні, який відповідає потребам повнолітньої людини. Все залежить від того, як ми випишемо стандарти.

«В УКРАЇНИ ЦІЛЕСПРЯМОВАНО НАМАГАЮТЬСЯ ВІДІБРАТИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ»

 — Нині Україна посилює міжнародну співпрацю в освітній сфері. З’являються нові програми зі студентської та академічної мобільності. Нещодавно польські виші знизили ціни для українців. Окрім нових можливостей, такі тенденції створюють небезпеку відтоку талановитих кадрів з України. Як цьому запобігти?

— Спершу — щодо української науки. Прийнятий Верховною Радою закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» змінює механізми фінансування науки й робить акцент на грантах — не лише для інститутів і колективів, а й для окремих дослідників. Мета — створити умови для грантового фінансування досліджень передусім в Україні. Важливою є участь України в європейській програмі «Горизонт 2020».

Але це не відкидає необхідність базового бюджетного фінансування. Нині воно критично мале! Ми переходимо межу, яка може призвести до незворотної втрати наукової інфраструктури. Зараз наша країна має найнижчий показник в Європі кількості науковців на 10 тисяч населення. Росія, держава-агресор, звертається до наших вчених і пропонує їм вигідні контракти. Деякі вже погодилися! В України цілеспрямовано намагаються відібрати її інтелектуальний потенціал. Спроби наших посадовців заощаджувати на науці та освіті лише сприяють цій тенденції.

Оскільки нові освітні стандарти ще не працюють та не діє система забезпечення якості вищої освіти, абітурієнти не розуміють, чому вони мають обирати Україну. Адже закінчивши за ті самі гроші університет, наприклад, у Польщі, вони отримають диплом, який визнаватиметься в ЄС.

 Як ми можемо протидіяти відтоку інтелекту?

— Передусім, шляхом ефективного впровадження освітньої реформи. По-друге, маємо подолати хабарництво, яке дискредитує систему вищої освіти в Україні.

Один зі шляхів зменшення відтоку абітурієнтів — створення спільних програм з західними університетами. Нині Закон «Про вищу освіту» знімає бар’єри, які раніше стояли цьому на заваді. Тепер справа за університетами. Переконана, що серед студентів знайдеться багато охочих отримати одразу два дипломи, навчаючись при цьому вдома, в Україні.

Коли держава скорочує фінансування і робить ситуацію кризовою, як це зараз відбувається з професійно-технічною освітою, отримуємо відповідний результат. Нині польські агітатори їздять заходом України й переконують абітурієнтів вступати в їхні професійні навчальні заклади. Не складно здогадатися, що оберуть вступники, знаючи що ПТУ в Україні у будь-який момент можуть закрити. Якщо ми не усвідомимо всі уроки політики так званого, заощадження на освіті й не виправимо ситуацію, це призведе до тотального відтоку з країни абітурієнтів та інтелектуального потенціалу загалом.

«СЛІД СФОРМУЛЮВАТИ Й ЗАТВЕРДИТИ ПОСАДОВІ ОБОВ’ЯЗКИ УКРАЇНСЬКОГО ВЧИТЕЛЯ»

 — З 1 вересня у загальноосвітніх навчальних закладах діятиме Концепція національно-патріотичного виховання дітей і молоді. Вочевидь, якщо говорити про формування ідентичності, з точки зору Міносвіти йдеться передусім про школу, а не університет. Нині лунає багато нарікань на те, що ставлення до української мови, українського контексту в загальноосвітніх закладах часто є дуже формальним. Якими ви бачите шляхи подолання таких тенденцій?

 — Національно-патріотичне виховання, а йдеться власне про формування системи цінностей, має відбуватися ще змалечку, у родині. Якщо в сім’ї дитина його не отримує, система освіти може частково компенсувати це. Водночас питання побудови ідентичності є й серед завдань вищої школи. Йдеться просто про різні рівні. Найстрашніше — коли освічена людина є людиною без цінностей.

Сам факт затвердження Концепції нічого не вирішить. Вона повинна діяти. Переконана, що важкі часи, які переживає Україна, відкривають перед нами можливість здійснювати патріотичне виховання на наочних прикладах. Ми повинні створити такі умови, щоб діти в кожній українській школі розуміли, що Україна сьогодні захищає свою державність. Доносити цю ідею треба через зміст курсу історії України, через яскраві та якісні підручники, які, на жаль, ще не з’явились у наших школах.

Інше важливе питання — що говорять вчителі учням на уроках. Нині ми отримуємо багато сигналів, що вчителі, зокрема зі східних регіонів, продовжують викладати викривлену історію України, користуватися радянськими кальками. Фактично, вони проводять на уроках антидержавну агітацію! На мою думку, слід сформулювати й затвердити посадові обов’язки українського вчителя. Наприклад, перша позиція у кодексі французького вчителя — шанувати й пропагувати державну французьку мову. Чому аналогічна норма не може стати частиною посадових обов’язків вчителя в Україні?

Ми не можемо толерувати антидержавну агітацію на уроках. Вирішення цієї проблеми потребує запровадження певних норм. Якщо Міносвіти затвердить їх, ми матимемо підстави накладати стягнення й навіть звільняти вчителів-порушників.

«МИ МАЄМО ПОВЕРТАТИ КРИМ ЗА ДОПОМОГОЮ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЗДОБУЛИ ВИЩУ ОСВІТУ В УКРАЇНІ»

 — Нещодавно був прийнятий закон про внесення зміни до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». У ньому йдеться, зокрема й про забезпечення прав на освіту. Які практичні наслідки матиме це рішення? Чи є, на вашу думку, адекватними можливості для здобуття освіти та здійснення наукової діяльності, які Україна надає жителям окупованих територій?

— Згаданий закон передусім стосується окупованого Криму. Наші діти, які зараз навчаються там у російських школах, другий рік поспіль фактично ізольовані від української освіти. Предмети українознавчого циклу вони можуть вивчати лише дистанційно. Підготуватися до ЗНО у них також немає можливості. Відповідно, при вступі до українських вишів ці випускники опиняються в нерівних умовах.

Ідея закону в тому, щоб їм можна було автоматично, без перездачі зараховувати державну підсумкову атестацію з математики та предметів природничого циклу. Це дасть їм більше часу для підготовки українознавчих предметів. Таким чином ці випускники зможуть на конкурсних засадах вступати за виділеними для них квотами, вступати за результатами іспитів, а не ЗНО.

Переконана, що ми маємо повертати Крим з допомогою свого легіону там — за допомогою людей, які здобули вищу освіту в Україні.

— А як змінюється законодавче поле для абітурієнтів із зони конфлікту на Донбасі?

— Щодо вступників із зони АТО також готується новий законопроект. Його мета — поєднати інтереси вступників, вишів у зоні АТО та евакуйованих вишів. Проблема цих університетів — мала кількість абітурієнтів, адже з інших регіонів ніхто, зі зрозумілих причин, не хоче їхати вчитися в Донецьку чи Луганську області. З іншого боку, дітям з окупованих територій складно нормально підготуватись до ЗНО. Законопроект пропонує дозволити їм вступати в евакуйовані виші та виші у зоні АТО не лише за результатами ЗНО, але й через вступні іспити. Ми повинні зрозуміти інтереси неповнолітніх українців, які часто не можуть здійснити свій вибір самостійно, залежать від родинних обставин. Маємо заохотити їх до інтеграції в Україну.

Водночас, науковці, що зробили вибір на користь «ДНР» чи «ЛНР» — це зовсім інша історія. Йдеться про повнолітніх людей, які підтримують незаконні режими, часто з ідеологічних мотивів. Ми не можемо сприяти захисту їхніх дисертацій у наших спеціалізованих вчених радах й оплачувати це з українського бюджету. Своєю роботою на окупованих територіях вони, фактично, пропагують антидержавну ідеологію. Нині науковці можуть працювати дистанційно, але для цього вони мусять обрати, з ким вони — з нами чи з ними.+Марія ПРОКОПЕНКО, Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»


“ХРИСТИЯНСЬКІ ЦІННОСТІ ПЕРЕДАЮТЬСЯ ДІТЯМ ВІД БАТЬКІВ, А НЕ ВІД ШКОЛИ І НАВІТЬ НЕ ЦЕРКВИ”, – ОТЕЦЬ БОРИС ГОБИР

У трикутнику “церква – школа – родина” найважливішою ланкою є саме сім’я, яка дає дитині християнське виховання та формує її духовну особистість.

Таку думку висловив сьогодні на першому батьківському форумі віце-ректор з навчальної роботи Івано-Франківського Богословського університету отець Борис Гобир.

“Церква і школа дійсно можуть бути крилами, які можуть бути допомогою і підтримкою. Але якщо родина не виконає своїх головних обов’язків, які вони мають не від держави, а від Бога, то марні всі зусилля церкви і школи”, – зазначив отець.  

Борис Гобир розповів, що інколи батьки просять проводити більше уроків християнської етики у школах, однак, на думку отця, це не допоможе, оскільки це предмет, а не виховання.

“Християнське виховання – це передання від батьків, а не від школи і навіть не від церкви, цінностей християнських тим, кому вони мають право це передати – своїм дітям. Дитина – це не тваринка і не рослинка. Батьківство і материнство – це Дар Божий, який дарує нам Господь для того, щоб ми належним чином ним заопікувалися і принесли йому, як вияв свого християнства, своєї віри і своєї праці”, – пояснив отець.

Він вважає, що скільки людей – стільки й думок з приводу християнського виховання:

“Для декого християнське виховання – це навчити дитину молитися, для декого – заставити ходити до церкви, для декого – щоб діти були чемні і слухалися тата й маму, – розповів Борис Гобир. – Любомир Гузар завжди говорив, що для християнина найважливіше – бути людиною. Іван Богослов завжди навчав своїх учнів любитися”.

Любов між батьками і є секретом успішного християнського виховання дитини та створення сприятливого клімату у сім’ї.

“Тато має любити маму, а мама – тата. Вони мають взаємно шанувати одне одного, поважати, не сваритися, принаймні в присутності дитини. І разом любити цю крихітку, жертвувати їй свій час, працю, здоров’я. Тоді жодних монстрів у сім’ях не народиться і не виховається. В нас буде нормальне християнське суспільство”, – поділився Борис Гобир.

У розумінні отця сім’я – це окремий всесвіт, де у кожного є своя роль.

“Родина – це є царство батька, світ матері і рай дитини. Царство батька означає, що він – провідник, який веде за собою, який знає дорогу. За ним родина піде будь-куди. Він забезпечує родині благополуччя і спокій. За таким батьком родина почуває себе захищеною. Світ матері – саме вона наповняє родину собою, своїм теплом, участю, працею, присутністю. Коли діти цілий день набігаються, награються і прибігають додому – раз там є мама, значить, будуть ситі, значить, буде гарно, приємно, можна буде поговорити. Рай дитини – якщо в дитинстві не було відчуття, що дитина живе в раю, значить, дитинство пройшло мимо. Багато дітей сьогодні живуть у пеклі. А рай – це коли дитина задоволена своїм життям”.

Промову отця зал, у якому було близько 700 слухачів, оцінив бурхливими оплесками.

Як писав КУРС, у 2016 році іванофранківці пропонували скасувати викладання християнської етики у школах.  Та 15-17 червня 2016 року керівники загальноосвітніх навчальних закладів м. Івано-Франківська подали в департамент освіти та науки робочі навчальні плани на 2016/2017 н. р., у яких передбачено вивчення курсу “Основи християнської етики”. 

Нещодавно міський голова Руслан Марцінків у соцмережі висловив обурення рекомендацією МОН не викладати християнську етику першокласникам та назвав фахівців Міністерства “псевдореформаторами”. Думки іванофранківців з цього приводу розділилися. Джерело: kurs.if.ua


Пам’ятка виборця-християнина щодо усвідомлення відповідальності за власний голос

http://news.ugcc.ua/documents/pamyatka_vibortsyahristiyanina_shchodo_usv%D1%96domlennya_v%D1%96dpov%D1%96dalnost%D1%96_za_vlasniy_golos_85344.html?fbclid=IwAR3Y4BUgIqOfxur-2Ciz22YDelE-60ZEgHOfN_yC30qvSgNItLkVTmOsIck

Будучи відповідальним християнином, я усвідомлюю свій обов’язок участі в суспільно-політичному житті Батьківщини і сприймаю його як невід’ємну частину власного християнського покликання, адже через таку участь виявляю турботу про спільне благо свого суспільства і роблю внесок у його розбудову.

Ілюстрація www.radiosvoboda.org

Ілюстрація www.radiosvoboda.org

Це усвідомлення зобов’язує мене реалізувати гарантоване право вибору того чи тих, кому я делегую повноваження здійснювати владу на державному чи місцевому рівні шляхом участі у виборах до органів державної чи місцевої влади.

Зокрема, як відповідальний виборець-християнин, я усвідомлюю таке: 

  1. Участь у виборах для мене є громадянським і моральним обов’язком. Гарантоване моральним законом і Конституцією України право участі у виборах накладає на мене обов’язок це право реалізувати, адже саме так я проявляю свою громадянську позицію і солідарність з іншими співгромадянами у розбудові держави як політичної спільноти.
     
  2. «Пасивність чи бездіяльність є проявом байдужості, егоїзму, лінивства, а отже, гріхом»[1]. Участь у політичному житті держави є водночас дотриманням євангельської заповіді любові до ближнього. Свідоме ухилення від такої участі, зокрема від участі у виборах, є виявом байдужості не лише до кандидатів у представники влади, а й до всього суспільства.
     
  3. Мій вибір повинен бути ретельно обдуманим і виваженим. Народ – носій верховної влади, який делегує її тим, кого вільно обирає своїми представниками[2]. Тому вибір кандидата – дуже відповідальний крок, від якого залежить майбутнє всієї держави, а отже, я здійснюю його розсудливо, не керуючись тільки власними чи навіяними емоціями. Відповідально та критично ставлюся до інформації, яка надходить, не піддаюся маніпуляційним впливам і не поширюю неперевіреної та неправдивої інформації. 
     
  4. Приймаючи рішення, за кого віддати свій голос, обиратиму тих, хто своїми діями демонструє повагу до християнських цінностей і захищає їх. Зважаючи на те, що «влада повинна визнавати, поважати й утверджувати основні людські і моральні цінності»[3], я віддаватиму свій голос за тих кандидатів, чиї дії демонструють захист цих цінностей і принципів.
     
  5. Мій вибір має бути особистим і я не змінюватиму його через винагороди чи підкупи, які мені пропонують за мій голос. Будь-яка неправомірна винагорода чи підкуп є корупцією, злочином, в якому винні обидві сторони – хто пропонує і хто отримує винагороду. Згода на «купівлю-продаж» голосу виборця є свідомим порушенням суспільної справедливості і невластивим використанням своєї свободи. Тому торгівля голосом є одночасно злочином і моральним злом, тобто гріхом.
     
  6. Я не маю права брати участі в політичних віче, мітингах чи інших політичних заходах із корисливою метою. Неправомірним є не лише продавати свій голос на виборах, а й підтримувати кандидатів чи політичні сили, які пропонують незаконну винагороду за участь в агітаційних заходах.
     
  7. Я не осуджую інших за їхні переконання. У дусі поваги до людської гідності, прав та свобод інших, неприпустимим є осуд та зневага особи за її політичний вибір. Можна вести різні обговорення, дискусії, дебати на політичні теми, але не слід опускатися до  ображання чи очорнення людей, які різняться політичними поглядами.
     
  8. Ставши свідком підкупу, маніпуляцій, протиправних схем, які суперечать проведенню чесних і справедливих виборів, я не замовчуватиму їх. Церква вчить не мовчати на гріх, тому що це є бездіяльністю і гріхом. Тому моя участь у виборах полягає не лише в голосуванні, а й у всіх можливих діях, що сприятимуть чесності та прозорості цього процесу.
     
  9. Я усвідомлюю, що моя участь у виборах полягає не тільки у свідомому голосуванні, а й у подальшому контролі влади. «Церква цінує демократичний устрій настільки, наскільки він забезпечує громадянам право політичного вибору, гарантує їм можливість контролювати правителів і, в разі потреби, відстороняти їх мирним шляхом»[4].
     
  10. Я маю право здійснювати владу не лише через вибори уповноважених представників, а й безпосередньо. «Усім громадянам має бути гарантовано право на участь і створення політичних партій і можливість бути обраними на виборах різних рівнів»[5]. Це право дозволяє мені самостійно бути рушієм суспільно-політичних змін, а не лише обирати уповноважених.

Синод Єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ

https://day.kyiv.ua/uk/article/akciya-dnya/oksana-pahlovska-tim-ukrayina-ievropa-shcho-vona-znaie-kategoriyu-inshiy?fbclid=IwAR0PoiXlE1UWq741M3rkuLiXkSbbOKHuUlEe2EcacaU0CZOZz71btuYOa9k

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА: «Тим Україна Європа, що вона знає категорію «інший»


Сфера діяльності видатного вченого, завідувачки кафедри української мови та літератури Римського університету «Ла Сап’єнца», наукового співробітника Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України професора Оксани Пахльовської — популяризація україністики в Італії. Втім, йдеться більше ніж просто про україністику, бо пані Оксана як учений розробляє й питання української культури в європейському та світовому контексті, й найскладніші проблеми вітчизняної літератури в історії. Ось чому цілком органічним для професора Пахльовської є те, що вона однією з перших доклала зусиль до організації Конференції з проблем Голодомору в Україні (Віченца, Італія, 2003 рік), активну участь у роботі якої взяв наш видатний вчений-історик і громадянин Джеймс Мейс. 

Природно, що після виходу у світ книжки про Джеймса Мейса iз серії «Бібліотека газети «День», де є, зокрема, і спогади Оксани Пахльовської, редакція запросила пані Оксану на розмову. Власне, саме з роздумів про роль Джеймса в історії України, про конференцію у Віченці й почалась наша бесіда.
«ДЖЕЙМС МЕЙС ПРОЙШОВ, ЯК КОМЕТА, ПОВЗ УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ»
— На початку нашої розмови хочемо подарувати вам книжку «День і вічність Джеймса Мейса» і подякувати за написані для неї спогади про Джима. У ній зібрані його матеріали, які мало хто знав. Тепер вони будуть доступними для ширшого кола читачів. А завдяки тому, що книжка видана ще й англійською мовою, про Голодомор в Україні зможуть дізнатися більше людей у світі. Це важливо саме тепер, оскільки у 2007 році в ООН знову ставитиметься питання про визнання цієї трагедії геноцидом проти українського народу.
— Я безкiнечно вдячна вам усім за цей подарунок. Це сумна вдячність. Щоразу, коли згадую про зустрічі, контакти, спільну роботу з Джимом, у мене стискається горло. Втрата триває в часі.
Думаю, що величезна роль Джеймса Мейса не тільки в тому, що він відкрив світові правду про страшну трагедію Голодомору в Україні. Мені здається, що він був своєрідним моральним барометром політичної ситуації в Україні. Джим пройшов як комета крізь українську історію і багато ушляхетнив у ній, як і в українському політичному житті за останній час. Пам’ятаю, дуже вразила назва однієї його статті у «Дні» — «Ваші мертві вибрали мене». Ця фраза є змістом його душі: коли людина відчуває, що мертві іншого народу її обирають, — це надвимір існування і професійного, і морального.
— До книжки увійшло багато матеріалів, у яких Джеймс Мейс говорив про тільки-но означені речі. Особливо цінною видається стаття «Повість про двох журналістів». Коли ми починали акцію про відкликання Пулітцерівської премії для Дюранті, то відразу зіткнулися з тим, в якій системі координат знаходиться українська журналістика і яке місце в світовій системі цінностей посідає Україна. Очевидно, Джим дуже добре відчував це. Він просто вказував, як треба швидко вчитися себе позиціонувати…
— І що треба не боятися. Я пам’ятаю Джимову розмову про створення Інституту геноциду на початку 90-х років. В уже незалежній Україні йому, однак, не дали змоги це зробити.
— До речі, у цій книжці вперше опубліковано його промову на установчих зборах з організації цього Інституту. Її надала Наталка Дзюбенко-Мейс.
— З дистанції часу зараз, коли йде мова про створення Інституту національної пам’яті, можна краще оцінити ініціативу Джима. Як відомо, в Польщі створений такий Інститут національної пам’яті. Власне, Анджей Пачковський, один з його фундаторів і працівників, якось мені сказав, що в Росії взагалі неможливо створити подібний інститут, а в Україні — можливо, і саме через її генетичну близькість до польської культури та багатовіковий зв’язок з циркуляцією ідей в культурі європейській. Однак загалом в культурній традиції всіх країн православного ареалу існують певні гальма, що не дозволяють адекватно осмислити історію конкретних трагедій. Спрацьовує схильність до ідеологізованої історії. Через те й складно створити інституцію, яка би дала цьому осмисленню відповідний моральний вимір. Пам’ятаю, ще на початку 90-х когось із генералів КДБ запитали, мовляв, чи усвідомлює він, що Жовтневий палац — особливе місце, де катували і знищували українську еліту 20-х. На що він примирливо відповів: «Ви не турбуйтеся — ми побілили стіни…» Отже, невидимий монстр минулого продовжує руйнувати суспільство зсередини. Американський дослідник Мейєр [Maier] назвав свою книжку про національну ідентичність німців у зв’язку з Голокостом — «Некероване минуле». Минуле стає некерованим, якщо йому не дано адекватного виміру в сучасності через катарсисне усвідомлення цього минулого.
— Пані Оксано, тоді у Віченці Міжнародний конгрес, присвячений Голодомору в Україні, відбувся під патронатом президента Італії. Що це означало для італійської громадської думки?
— Це була ініціатива професора Ґабріеле Де Рози [De Rosa], який вважається найвидатнiшим істориком Італії. Це фантастична людина, яка пройшла все ХХ століття! Як фахівець, він бачить історію в її больових точках. Де Роза не мав жодного відношення до України. Свого часу, як президент римського Інституту, Луїджі Стурцо і засновник Інституту суспільної та релігійної історії в місті Віченца, співпрацював з польськими істориками. Перед тим ми з ним провели ще один симпозіум у вічентинському Інституті: «Внесок Києва в західноєвропейську культуру». Очевидно, сама назва говорить про європейський кут бачення України. Симпозіум був цікавий зокрема тим, що в доповідях учасників був відчутно присутній компонент польської культури, а сама Україна розглядалася як медіум між західною і східною цивілізаціями. Симпозіум мав успіх. І після цього виникла ідея проведення наступного, присвяченого темі Голодомору. Зважте, що Віченца — це місто Андреа Палладіо, одного з найбільших архітекторів Європи, осередок банків, центр золотовиробництва Італії. Кажуть, що там золоті пилинки літають у повітрі. Тобто, здавалось би, що їм до проблем України? Я пам’ятаю перші зустрічі з Де Розою: старша людина, в якої цілковито молоді очі. Пригадую, він сказав: «Україна — абсолютно щось нове для нас, магнетична загадка, над якою мусимо працювати, щоб розгадати її». Важливо, що це говорить історик, якого цитує президент Італії, який на всіх рівнях історичної науки Європи вважається беззаперечним авторитетом! І раптом ця людина на схилі віку причалює до України. Так, саме Де Роза своїм високим авторитетом вирішальною мірою сприяв тому, що конгрес у Віченці було проведено під патронатом Президента Італії Карло Адзеліо Чампі. Зрозуміло, це надало цій науковій зустрічі відповідного політичного статусу.
Знову ж таки в контексті Західної Європи, — і це ніколи не є зайвий раз підкреслити, — тема Голодомору досі була не тільки недостатньо висвітлена, а й часто потрапляла до репертуару політичних спекуляцій. Наприклад, в Італії пролежала без руху вже перекладена італійською мовою книжка Роберта Конквеста «Жнива скорботи» 18 років! А після нашого симпозіуму книжка відразу вийшла друком, зокрема завдяки зусиллям істориків Етторе Чіннелла [Cinnella] та Федеріґо Арджентьєрі [Argentieri], — так, ніби з неї було знято незриму заборону. Що це означає? А те, про що недвозначно писав Норман Дейвіс [Davies] у своїй «Історії Європи»: «схема історії союзників». Захід не поспішає визнати український Голодомор як геноцид, тому що перебуває в системі делікатної рівноваги з Росією. Для аналогії: визнати геноцид вірмен — означає ускладнити стосунки з Туреччиною. Словом, Realpolitik, «реальна політика». Однак сьогодні якби якійсь НЕлюдині спало на думку заперечувати звірства Голокосту, — це був би професійний і моральний її кінець. А на Голодомор, хоча це один з основних геноцидів ХХ століття, можна заплющити очі. Бо не відбулося Нюренберзького процесу над комунізмом. Відтак чимала частина інтелектуальної еліти на Заході, яка завжди була переважно лівою, і сьогодні дозволяє собі робити спроби амортизувати історію Радянського Союзу.
«ТІЄЮ МІРОЮ, ЯКОЮ МИ ОЗНАЧУЄМО ЧІТКІ ЕТИЧНІ ПАРАМЕТРИ НАШОГО ІСТОРИЧНОГО МИСЛЕННЯ, ЗАЛЕЖИТЬ РЕСУРС ПОВАГИ ДО НАС ЗОВНІШНЬОГО СВІТУ»
— Це, може, не тільки політкоректність, а й відлуння ставлення до Росії 20-х років західної інтелігенції?
— Звичайно. Але, очевидно, з нашого боку некоректно було б говорити про Захід загалом, тому що Захід дуже різний. Є також історики, яким довелося платити за свою інтелектуальну чесність. І так само журналісти: є ті, які продаються і купуються, а є ті, які гинуть на всіх фронтах планети. Світ не є чорно- білим. А крах біполярного протистояння зробив його і взагалі набагато складнішим. Одначе ні Польща, ні США, ні будь-яка інша реальність не зможуть захистити нас, якщо в українському суспільстві переважатимуть аморфне бачення самих себе і брак самоповаги. А брак самоповаги — чи не найстрашніший спадок колоніалізму. Імперія залишає бажання стерти самих себе з історії. Ми це бачимо на кожному кроці. Щойно заговорили про Інститут пам’яті, — вже наступного дня натякається, що саме там, де, власне, катували десятки тисяч жертв, його створювати не треба… А камуфляж трагедії — це одна з найганебніших форм амнезії. Чи в культурі: скільки разів ми чули останнім часом, що в нас «немає літератури», «немає еліти», історія жахлива, а вже якими епітетами нагороджується сама Україна, то краще не цитувати. Гаразд, тоді навіщо ми кому потрібні, навіщо й говорити про Європу?! В Європі кожна нація тим і почуває себе «європейською нацією», що репрезентує свої особливі цінності, поділяючи універсальні цінності європейської цивілізації. Відтак, багато залежить від твердості й послідовності культурного самозахисту самої України. ТІЄЮ МІРОЮ, ЯКОЮ МИ ОЗНАЧУЄМО ЧІТКІ ЕТИЧНІ ПАРАМЕТРИ НАШОГО ІСТОРИЧНОГО МИСЛЕННЯ, ЗАЛЕЖИТЬ РЕСУРС ПОВАГИ ДО НАС ЗОВНІШНЬОГО СВІТУ. Для американського історика Мейса Голодомор був особистою трагедією. Італійський історик Де Роза сказав, що Україна одним фактом Голодомору заслужила своє місце в Європі як країна, що найбільшою мірою стала жертвою двох найстрашніших тоталітарних систем. Але якщо й сьогодні в Україні знаходяться політичні сили, готові заперечити факт Голодомору, — а основне, якщо ці сили не отримують належної відповіді від суспільства, — значить, та чорна діра в історії, яка називається Голодомор, поглинула етичну субстанцію цього суспільства. Якщо ми не здатні побудувати пам’ять цієї трагедії, значить, ми просто не гідні ніякого майбутнього. І відтак природою нашої історії є не конструктивна діалектика, а згубна ентропія. Я особисто працювала і працюватиму ПРОТИ цієї ентропії.
— А чи відчуваєте ви, пані Оксано, зміну «температури» в ставленні італійців до України?
— Поза всяким сумнівом. Впродовж минулої осені безпосередньо відчула градації цієї «температури»: подив, повага, захоплення. Зважте, що за останнє десятиліття і в Італії (зокрема, в політичних колах), і в інших країнах Європи сформувалося ставлення до України як до «безнадійної» реальності, без жодного вектора у своїй фальшивій «багатовекторності», здатною хіба що на роль буфера і ніколи — протагоніста. Коли почалась «помаранчева революція», то одна з італійських журналісток запитала мене: «Скажіть, будь ласка, що у вас трапилось? Це повстали люди, які розмовляють польською мовою?!». Ось така «квінтесенція розуміння» — чи краще нерозуміння — України. З Україною не пов’язувалось відчуття бунту! Хоча той, хто насправді знає нашу історію, не може не бачити, що ця історія (і зокрема історія культури) — то історія протистояння, то, якщо хочете, за Камю, історія у вимірі: «Я бунтую, отже, я існую!». І ось після періоду «млявого абсурду» останніх років, коли ми являли собою «країну, в якій нічого не відбувається», крім політичних убивств, махінацій з продажем зброї, проліферації корупції, обману й шантажу, — раптом вибух! Цікавим був коментар італійського телебачення, коли після 26 грудня були вже оголошені результати третього туру. Він починався словами: «Переміг український народ!». Власне, в еволюції від одного полюсу («бунт поляків») до іншого («перемога українського народу») і полягає нова парадигма ставлення до України з боку італійців та інших європейців. Уперше Україна постала перед очима Європи як європейська нація. Міжнародна організація «Комітети за свободу», яку очолює відомий російський дисидент Владімір Буковський, у своєму заклику на підтримку революції проголосила, що вся Європа мусить тепер сказати: «Ми всі — українці!». А нещодавно французький філософ Андре Ґлюксманн [Glucksmann], розчарований результатами французького референдуму, сказав, що нині Європа знаходиться не в Парижі, а в Києві. Словом, Київ, Україна здобулися на визнання цієї європейськості. Але потрібна буде величезна робота, щоб цього визнання не втратити.
— Але ж, мабуть, все ж таки не все так «безхмарно» у наших комунікативних вiдносинах з Європою. Які проблеми Ви тут вбачаєте?
— Далеко не безхмарно! Проблем багато, але, на мою думку, основна проблема «виходу на Європу» — це невиробленість як культурної, так і політичної концепції Європи на, так би мовити, капілярному рівні суспільного життя. Будь-яка євроінтеґраційна стратегія обернеться риторикою, якщо не буде вироблено розуміння Європи як імперативу для можливості цивілізованого життя. Ми ще маємо громадян, здатних сказати: «Я не люблю Захід, бо мені не подобається Хеллоуін», або ж, як один кримчанин: «Я пройшов другу світову війну, тому знаю, що таке НАТО». Пострадянське невігластво ще не раз обернеться політичним цунамі. Потрібна велика культурницька робота — і насамперед з екранів телебачення. Необхідно аналізувати, які конкретні труднощі нас чекають на шляху до євроінтеграції, які перепони і внутрішні політичні конфлікти доводилося долати для цього Польщі й іншим країнам Східної Європи. Хай би наш виборець — вчорашній і сьогоднішній — замислився, чому прибалтійські республіки, щойно увійшовши до ЄС, мають, наприклад, найвищий в Європі ВВП. Чому ЄС — це системне вирівнювання економічного потенціалу членів спільноти, а СНД чи ЄЕП — це системний енергетичний шантаж сусідів з боку Москви. Словом, телебачення мало би показувати не старий чекістський фільм і не «Песню-98», а пояснювати, чому саме у світовій культурі та економіці перемогла цивілізація, заснована на свободі особистості.
— Ви говорили про помітне пожвавлення в Італії інтересу до України. Очевидно, це стосується і суто дослідницького інтересу до драматичної української історії, культури. Які зрушення відбулися тут після конференції у Віченці, про яку вже йшлося в нашій розмові?
— Досвід Віченци довів: Україна є надзвичайно продуктивним напрямком студій і в культурологічній, і в історичній, і в літературній площині. Історія створення україністики в Італії вчить, що можливо і необхідно створювати україністику європейську. Є підстави вірити, що Віченца буде перетворюватися на один з таких центрів «стратегічного українознавства» в контексті студій Центрально-Східної Європи. Директор Інституту, професор Джорджо Кракко [Cracco], видатний медієвіст, планує реалізувати в цьому напрямку кілька проектів міжнародного співробітництва. Маємо вже цікаві домовленості з польськими, британськими, французькими, німецькими колегами. Після «помаранчевої революції» активізувався інтерес до України і в університетах. Моя колега і добрий друг, професор Джованна Броджі [Brogi], президент Італійської асоціації українських студій, розпочинає цього року курс україністики в Міланському університеті, ведеться викладання у Венеційському університеті. В різних університетах пишеться чимало дипломних робіт з української тематики. Загалом останніми роками проводимо в Італії по два-три суто українознавчих симпозіуми на рік.
— А кому б ви хотіли подарувати нову книжку про Джеймса Мейса, підготовлену газетою «День»?
— Безперечно, професору Ґабріеле Де Роза. Не маю сумніву, що ті світлі думки про Джима, те тепло душі і той біль втрати, який відчувається в цій книжці, Де Роза розділить з нами. Пам’ятаю, як на конгресі у Віченці він слухав деякі доповіді про Голодомор — особливо з документальними подробицями — буквально зі сльозами на очах… Взагалі, це незбагненне відчуття, коли серце людини зовсім іншої культури раптом починає «битися» в твоїй культурі. Кілька років тому цей дуже й дуже немолодий чоловік приїхав до Києва. Зокрема, він відвідав Софію Київську, Києво-Могилянську академію. До речі, з прикметних особливостей конгресу слід згадати й те, що це була зокрема зустріч російських вчених з українськими та західними колегами. Не бракувало й моментів конфронтаційності. Але саме правда ушляхетнила цю зустріч, в якій перемогла не інструментальна ідеологія, а інтелектуальна чесність.
— Тут вирішальним чинником, мабуть, є те, хто з учених ідентифікує себе з режимом, а хто — з російським народом… Оце і є водорозділ. Звичайно ж, ніхто й не каже, що в цій жахливій трагедії — геноциді українців — винуватий російський народ. Але якщо врахувати, що Росія — як держава — проголосила себе спадкоємницею СРСР, то розмову про її відповідальність за катастрофу Голодомору — як держави! — треба вести саме в цій площині.
— Я не цілком поділяю думку про водорозділ між «народом» і «режимом». Як відомо, латиняни стверджували: «Народ заслуговує на таку владу, яку він має». Тим самим вони визнавали необхідність кореляції між суспільством і тією формою політичної самореалізації, на яку це суспільство здатне. В цьому розумінні народ несе відповідальність за все те, що відбувається в державі. Гітлер би не втримався при владі, якби добропорядні фрау не опускали завіски на вікнах своїх вілл, коли валив дим з крематоріїв Дахау і Бухенвальда.
Отже, якби Росія не проголосила себе правонаступницею Радянського Союзу, якби відбулося оте, за Абуладзе, Каяття Росії, катарсис самоочищення через осмислення заподіяних Росією злочинів стосовно інших народів, — сьогодні ми мали б радикально інший рівень стосунків iз Росією. Зрештою, тоді це була б інша Росія, не неототалітарна, а справді демократична, — як стала демократичною Німеччина. Але в Росії немає свідомості власної історії — є свідомість уявної «величі» цілком міфологічної історії. Росія впродовж ХХ століття пережила двічі крах своєї імперської структури, — і вперто продовжує шукати способів реконструкції імперського виміру. Росія випродукувала один з найстрашніших в історії людства режимів, — а зараз колишні радянські концтабори стають місцями «адреналінового туризму»! Турист може приїхати в такий «адреналіновий готель», заплатити 100$, переночувати в робі «арештанта» і отримати посвідчення «ув’язненого на десять років». Це все одно, що в єрусалимському Меморіалі Яд-Вашем перетворити виставлений там вагон-товарняк, яким євреїв звозили до концтаборів, у вагон-ресторан. Подібна злочинна безвідповідальність, цинізм за межею здорового глузду можливі лише в суспільстві, де людське життя нічого не важить. Навіть у Камбоджі вам показують черепи під склом. А ця колективна несвідомість історії в Росії означає цілковите вивітрення етичного виміру з ментальності суспільства.
Оскільки ж не відбулося осмислення тих історичних трагедій, що їх спровокувала Росія у ХХ столітті, то нічого дивного, що половина активних скінхедів цілої планети зосереджена сьогодні саме в Росії. Не мають дивувати і націонал-більшовицькі гасла (і чи ж не маємо часом симпатиків цих сил в Україні?!): «Гитлеру удалось— удастся и нам! Сталину удалось — удастся и нам!». Кому «нам»?! І проти кого — «вдасться»? І чи ж не є свідченням реальних стосунків України з Росією заяви Жириновського (який, як відомо, озвучує те, про що російська влада мовчить) щодо того, що українці «скоро будут замороженными экспонатами в Сибири»? Абсурдно говорити про «паритетні стосунки» з Росією, про ЄЕП, СНД тощо доти, доки ми маємо справу з країною, яка не дала належної оцінки катастрофічному (і для себе самої, і для інших народів) минулому.
Отже, поки нова система цінностей — єдино гідна III тисячоліття — не буде вироблена в Росії (а вона насамперед самій Росії потрібна), мусимо вчитися в народів, які вміють себе захищати. Зрозуміло, на високі етичні слова влада лишається глухою. Отже, Литва заявила Москві: за 180 тисяч наших депортованих співгромадян — компенсація в розмірі 17,5 млрд. доларів. Естонія вимагає мільярд доларів за кожен «прожитий з Росією» рік. А ви уявіть собі — і сприйміть це як гіркий жарт, — яким був би український «еквівалент в твердій валюті» нашим депортованим та закатованим? Залишили б далеко позаду Америку з Арабськими Еміратами… А ось Німеччина сама заплатила за економічний і моральний розвал своєї комуністичної половини. Одначе навіть 150 мільярдів євро щорічно (!) не допомогли вирятувати «російську» Німеччину від бідності, безробіття, корупції і… неонацистських рухів!
А повертаючись до теми «народ і влада в Росії»… Для мене надія російського народу — це, приміром, Роман Доброхотов, петербурзький студент, засновник організації «Идущие без Путина», який виходить на маніфестації, пов’язавши собі на знак протесту рот помаранчевою стрічкою. Чи Ковальов, з його колись самотнім голосом протесту проти чеченської бійні. Або Анна Політковська. Вже цитований Ґлюксманн у передмові до французького видання її книжки «Чечня. Безчестя Росії», написав: «Анна рятує Росію». Так, країна, яка має таких інтелектуалів, — це вже країна, яка починає одужувати. З цими людьми можна не боятися відчувати і «слов’янське братство», але в ключі Польського повстання: «За вашу і нашу свободу!» написано на сайті «Идущих без Путина».
—Це журналісти. А яка роль церкви та її структур?
— В Росії імперська система вбила церкву, вбила віру. Церква Віри стала Церквою державної ідеології. І сталося це ще за часів Петра I. Сказати б, імперія вбила саму Росію, бо зрощення політичної влади з церковною стало катастрофічним чинником моральної деструкції російського суспільства. І той чинник «перелився» певною мірою і в наше суспільство. І хоч лунають сьогодні патетичні промови партії «Союз» про привезені мощі Серафима Саровського, про те, що ці мощі єднають український і російський народи, — я хочу на це відповісти так: дуже багато убієнних тіл — від вигубленого козацтва, від спустошених російськими військами Батурина й інших українських міст, від цілковито знищеної інтелігенції в 30-х, від Голодомору і аж до вбивства Василя Стуса і Георгія Ґонґадзе, — ці убієнні, на жаль, роз’єднують український і російський народи. І поки не буде сказана вся правда про ці «мощі» людей, «винних» лише в тому, що вони були українцями, безцеремонно цинічною є будь-яка «православна» риторика на цю тему, бо вона є нічим іншим, як руйнацією самої ідентичності Церкви як Віри.
Дуже цікаво було читати матеріали, що стосуються участі церков України в президентській виборчій кампанії 2004 року. Так, зокрема, церковні сили, що підтримували кандидата від влади, під гаслом «Православие или смерть!» захищали «единый православный народ» и «святую Русь» у категоріях радянської пропаганди і під червоними прапорами з портретом Сталіна (забуваючи, скільки зокрема православних церков Сталін висадив у повітря і скількох священиків було розіп’ято на стінах радянських в’язниць). В подібній системі «цінностей» і не може існувати «Іншого». Адже «інший» — завжди «Ворог». Гаразд, а що ж тоді мають робити католики, іудеї, мусульмани? Не дивно відтак, що в Росії гучно лунають заклики на кшталт «Россия для русских». А з боку тодішньої опозиції ми мали прекрасні приклади розуміння церкви як сфери духовного простору, сфери віри, відкритої для всіх. І коли на Майдані стояли пліч-о-пліч католики і буддисти, іудеї і протестанти, люди інших вір, коли священики проказували молитву «Отче Наш» українською, російською, польською, англійською, латиною, — це й була справжня Європа! Тим Україна Європа, що вона знає категорію «інший». Тому жодна ідеологія нетерпимості, — а це завжди форма нацизму, байдуже, «коричневого» чи «червоного», — не може мати місця в Україні.
Зрештою, подібна нетерпимість глибоко чужа органічному виміру української культури, яка, власне, віддавна розвивалась у руслі європейської багатокультурності, відкритості до інших вимірів. Згадайте добу Української Народної Республіки: існували навіть міністерства в справах російської меншини, також єврейської та польської меншин. Навіть екзотичні асірійці мали дві національні школи. Михайло Грушевський писав про те, що Україна за жодних умов не повинна бути імперською державою, оскільки вона на своєму жахливому історичному досвіді знає, що таке імперія, що таке гноблення і образа Іншого. В універсалах УНР відразу за вимогою самостійності України йшла вимога суверенності національних меншин. Оце і є європейськість України!
«СТАЛАСЯ ВОІСТИНУ СТРАШНА РІЧ: ВІВІСЕКЦІЯ ТІЛА КУЛЬТУРИ»
— Пані Оксано, якщо вже ви згадали про досвід УНР, котрий, правду кажучи, вкрай недостатньо осмислений i досі нашими істориками (а тим більше використаний політиками), то які, на вашу думку, застереження несе в собі цей досвід для нас сьогодні?
— Мені здається, що основних уроків — два. Перший — це трагічний урок утопічного політичного мислення, коли українські інтелектуали з європейським уявленням про честь і етику (а отже, свободу, ненасилля тощо) зіткнулися, як писав Винниченко, з цинічним «алхіміком» Леніним. Потрібна була більша жорсткість, більший прагматизм. Не можна забувати, що живемо в реальному світі, а отже, світі сили, за означенням, дуже далекому від будь-яких ідеалів взагалі. Ці інтелектуали — а серед них були справжні генії, — програли, власне, через своє етичне ставлення до історії. А другий урок — і не менш трагічний: внутрішня конфліктність українських полічних сил. Теж данина культурній традиції: в лібертарній культурі і не може бути насильницької компактності. Але в моменти, коли необхідно «виграти командою», подібна єдність. Досваримося, коли реально переможемо.
Важливо також, щоб історик, який аналізує ці проблеми, звертався не лише до колег, а й просто до читача. Досвід минулого цементує свідомість сучасності.
—… Але часом шляхи цього історика й цього читача пересікаються у «Дні»!
— Так, і це робиться в газеті блискуче! «Україна Incognita» — це ваша велика знахідка; ви робите грандіозну справу, наближаючи історію до читача. Для українського суспільства це особливо важливо, тому що наша історія, як культурна, так і політична, — це справді виняток, причому виняток світовий, а не тільки європейський. Заборонена і/або спотворена історія України — це унікальний приклад планомірного й системного відчуження культури від суспільства. А відчуження суспільства від минулого відчужує саме це суспільство від майбутнього.
Адже в культурі не може бути автоматичного «повернення» фактів і явищ. «Повернення» і «переосмислення» — це шок, це струс, це необхідність щораз нового бачення світу. Скажімо, недостатньо надрукувати репресованого і/чи забороненого письменника через півстоліття після його загибелі, сподіваючися, що це «нове» літературне явище відразу «запрацює». Це явище було «вийняте» з свого часу, і необхідний складний процес «приживлення» його в часі новому. Сталася воістину страшна річ: вівісекція тіла культури. А «постмодерний» читач — це насамперед, за (не)культурою свого сприйняття, читач пострадянський, відчужений не лише від національної культури, а й від культури світової. Якби він знав власну культуру через призму європейської філософської думки, він би розумів багатство й ориґінальність власного спадку. Інакше ж далі російського детектива і літературного скандалу місцевого розливу він ніколи не сягає.
— І сприймає, приміром, Тичину на рівні: трактор в полі «дир-дир-дир»…
Так. І як можна пояснити людині, яка виховувалася на ахінеї зі старих підручників, що перед нами — один iз найбільших поетів не лише України, а й світу, який, може, першим дав пророчу візію катастроф ХХ століття? І це лише одне з імен.
— Назвіть тоді, будь ласка, ваші імена найбільших поетів.
— Це, власне, вся когорта українського модернізму. Антонич, Свідзинський, Семенко, ранній Рильський (у нього є просто фантастичні речі), ранній Бажан… Мова йде про феномени світової якості.
Тривожить ось що. Рецепція культури — це ще й феномен ґенераційний, потребує системності, послідовності. Комуністичний режим знищував культуру як небезпечне для себе явище. Тому культура стала однією з перших жертв і переходу від комунізму до дикого капіталізму саме в ці 14 «квазірадянських» років. Власну історію й культуру не може цілком охопити навіть «окультурений» читач через брак книжок, фільмів тощо. А молодь, а діти, які щойно пішли до школи? Вони ні української, ні російської літератури не читають, бо це «не круто». Ще не знаючи, що при такій системі освіти «найкрутіше», що їм світить на Заході, — мити віконне скло машин на перехресті. Тому виховання елітарної молоді — кредо Києво-Могилянської академії! — має бути абсолютним пріоритетом держави. Напередодні вибуху «помаранчевої революції» в Італії демонстрували документальний фільм про українську університетську молодь. Лейтмотив відповідей: «Ми відчуваємо себе українцями, це наша країна, і ми хочемо все зробити, щоб вона була такою, щоб нам хотілося жити саме тут». Це вже привід для оптимізму.
— Але ж, можливо, й урядові структури могли б тут бути корисними (за умови, звичайно, що вони будуть здатні «позичити» у суспільства найкращі, найбільш здорові навички)? Зрештою, існує ж посада віце-прем’єра з гуманітарних питань!
— Моя думка тут така: я вважаю, що жоден уряд не може «зробити» культури. Скажімо, відповідальність за брак «комунікативного», в європейських категоріях, осмислення історії та культури України лежить на безпосередніх фахівцях. «Продуценти» культури повинні вміти стратегічно «самоорганізуватися» і змушувати політиків зважати на їхні потреби. З іншого боку, політичний клас країни має усвідомлювати, що без репрезентативної культури країна ніколи не посяде належного місця у світовому консорціумі.
«СТРАТЕГІЯ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА БУЛА Й ЛИШАЄТЬСЯ МАКІАВЕЛЛІВСЬКОЮ ІМПРЕЗОЮ»
Якщо ж повернутися до того питання, якого ми вже частково торкалися, — уроків Української Революції 20-х років, — то можна зазначити ще й таке. То був грандіозний експеримент побудови модерного суспільства в неймовірних умовах — між двома світовими війнами, на тлі воістину вселенських катастроф. І в цих жахливих умовах Україна була здатна на створення культурних структур: в розпалі громадянської війни — 1918 рік! — було організовано Українську Академію Наук! Був, отже, вивільнений творчий потенціал нації, а це — ще одне яскраве свідчення того, що свобода є єдино можливим простором творення культури.
Але свободу будувати складно і не менш складно працювати в умовах свободи. Стратегія державного будівництва була й лишається макіавеллівською імпрезою. Щойно зараз починаємо будувати перспективу європейської України, але в момент украй несприятливий. Час втрачено. Власне, втрачено 14 років. Якби від самого початку падіння комуністичного режиму ми мали чесних політиків біля керма держави, сьогодні Україна була б у Європі. Можливо, не в такому безперспективному стані була б на цей час і Росія. Внаслідок цього нині ми перебуваємо в пастці перехресних шантажів, причому фактично на світовому рівні. Тому Майдан не закінчився на Майдані, а лишень почався — в душах людських, у роботі. І має тривати ще роками, допоки його здобутки стануть незворотними. Ризик, однак, у тому, що наше суспільство здатне на вибух, проте не здатне такою самою мірою на щоденну, копітку роботу. А справжній поступ забезпечується послідовністю. Тому справжні барикади — барикади невидимі.
Через те зараз, коли щодня дізнаєшся про «розчарування» та «апатію» суспільства, починає закрадатися сумнів: а чи й справді наше суспільство є аж таким зрілим, яким воно виявило себе під час «помаранчевої революції»? Час було б зрозуміти, що коли лікарі приносять на стіл геть поранене тіло людини, з якої вийняті всі життєво необхідні органи, тіло, яке переживало вівісекцію протягом століть, — є цілком недоречним кричати: «Швидко! Ця людина повинна негайно встати на ноги!». Треба просто всім разом виробляти ефективну стратегію терапії. І, за Кеннеді, не питати, що держава зробила для тебе, а питати, що ТИ зробив для держави. Не забуваючи, що на європейському Заході демократична влада будувалась, як мінімум, п’ять століть. Більш того, «історичний вік» демократії веде свій відлік і взагалі від грецького полісу. Так що наберімось не так терпіння, як — витримки.
— До речі, Джеймс Мейс висунув концепцію: Україна є постгеноцидним суспільством. Ваше ставлення до цієї формули?
— Абсолютно правильне визначення. Власне, лише зрозумівши до глибини форми геноциду України в ХХ ст., — а це й лінгвоцид, і етноцид, і знищення культурного, економічного й демографічного потенціалу нації, — зможемо здобутися на адекватне для України місце у світовій історії. Також необхідно приділяти більшу увагу аналітиці психопатологій пострадянського суспільства, — щоб не трапилося, як у західних «хоррорах»: «зомбі» режиму знову будуть ломитися в людські оселі. І страшна казочка про «слов’янське братство» розпочнеться спочатку.
— Але хіба не є справді дивовижним те, що після втрати мільйонів і мільйонів людей, після ще й культурного геноциду 30-х років ми виявилися здатними до самовідтворення? 31 серпня відбулася посвята в першокурсники студентів Острозької академії, і висновок з побаченого можна зробити такий: держава може нічого не робити, але вона повинна дати можливість саме таким людям, як там, в Острозі, робити свою справу.
Я думаю, що кожна влада потребує застережень, якщо, звичайно, вона не є владою тоталітарною. У нас, хвалити Бога, немає «магического бренда из пяти букв», як у путінській Росії. Навіть конфліктність нашої влади — ознака складного процесу побудови демократії і — тривання Майдану. Зрештою, в демократичній державі влада наймається громадянами із цілком конкретною, чітко визначеною метою: служити потребам суспільства. А якщо не вправляється, то така влада переобирається.
+
Чи те, що Україна після доби геноциду виявилася здатною до самовідтворення, — це чудо? Хочу думати, що це — закономірність. І потреба у самовідтворенні в координатах європейської культури є свідченням її незнищимої гео-антропологічної моделі. Так, Україна — це розлом західного і східного світів. Але відбувся він на непорушному кристалічному Українському Щиті.
Розмовляли Лариса ІВШИНА, Клара ГУДЗИК, Надія ТИСЯЧНА, Ігор СЮНДЮКОВ, «День»


Оксана Пахльовська: «Європа потрібна молодим освіченим людям, які пов’язують із нею свої життєві перспективи, Європа не потрібна рабам, які не хочуть вчити європейську культуру і мови. Бути європейцем – це значить усвідомлювати себе активним та відповідальним громадянином, і це відчуття слід культивувати, вичавлюючи рабську залежність. Тільки увійшовши до складу Євросоюзу, Україна зможе реалізуватися як федеративна держава, бо там це може бути убезпечене законом. Коли ж підняти питання федералізації зараз, це значить завдати удару цілісності України»

 


Конрад Аденауер: «Комунізм не можна подолати військовим, економічним шляхом. Комунізм може подолати лише переконане християнство».

 


Ліві політики та педофілія: зв’язок, факти. Тенденції чи випадковий збіг?

22 роки позбавлення волі та внесення до реєстру сексуальних злочинців: цей вирок нещодавно почув кат 10-річної дитини, пов’язаний з британським лобі ЛГБТ.

Девід Чаленор ув’язнив дівчину на горищі, мучив електричними ударами, бив, а потім згвалтував її. Під час катувань і домагань він одягався як новонароджений і надягав пелюшки. Під час судового розгляду, незважаючи на те, що його звинувачують у катуваннях та експлуатації дитини, він працював у штаті британського ЛГБТ-руху та Партії зелених.

Тоді Чаленор був керівником виборчого штабу… його сина, Еймі Чаленора, який вважає себе “трансгендерною жінкою”. Еймі був головою руху «Зелені LGBTIQA +» і балотувався до британського парламенту, вимагаючи додаткових привілеїв для гомосексуалістів і ще більш агресивної сексуальної «освіти» в школах.

Сьогодні зв’язки між активістами ЛГБТ і педофілією виявляються в світлі подібних подій. ЗМІ дедалі частіше повідомляють про затримання інших педофілів, пов’язаних з лобі ЛГБТ, що є несподіванкою для багатьох людей. І все ж не так давно гомосексуалісти і педофіли офіційно належали до одного й того ж руху. І вони цього не приховували!

Це добре видно на прикладі Німеччини. Активісти Німецької Зеленої партії вже на початку 1980-х років вимагали легалізації педофілії. Такий постулат був офіційно включений в їхню програму!

Вони хотіли виключити положення про заборону сексу з дітьми з Кримінального кодексу Німеччини. У рядах партії була створена навіть робоча група “Гомосексуалісти, педофіли і трансгендери”. Її роботою координувала Дітер Ульман, яка у минулому неодноразово каралася за сексуальні злочини проти дітей.

Відомий німецький політик Волкер Бек, публічно наголошуючи про свій гомосексуалізм, також виступав за легалізацію педофілії. У 1980-х роках він постулював скасування штрафів за зґвалтування дітей, оскільки, на його думку, “кожна дитина має право на сексуальність”. Він навіть був співавтором книги про «педофільську сексуальність». А що він робить зараз?

Останніми роками він проштовхував у Німеччині легалізацію усиновлення дітей гомосексуалістами і введення так званих гомосексуальних шлюбів. Він також активно підтримує польських гомосексуалістів – двічі був почесним гостем «парадів рівності», які регулярно організовують ЛГБТ-активісти та сексуальні «вихователі» у Варшаві.

Багато педофілів почали свою політичну кар’єру з боротьби за легалізацію сексу з дітьми, і тепер вони відомі активісти. “Жоден чоловік, жодна жінка, тільки дитина, а точніше дівчина, здатна задовольнити мої побажання і очікування”, стверджує Бек.

У 1980 році німецький політичний діяч Дагмар Дерінг опублікував свою книгу, де поряд зі звітами, думками та інтерв’ю з питань “сексуального звільнення дітей” він описує свій сексуальний досвід з 9-річною дівчиною:

“Нарешті, вона сиділа на моїх колінах, вона сказала, що їй приємно і висловила свої сексуальні побажання. Я був у сп’янінні, закоханий в неї, її зовнішність, її світ почуттів …”

Між ними пише Дерінг був: “довгий і інтенсивний сексуальний контакт”. У 1980-х роках Дерінг була активним учасником «Німецької студентської робочої групи з педофілії» та молодих демократів – молодіжної партії ВДП, яка офіційно підтримала легалізацію сексу з дітьми. Роки пізніше, Дерінг став політиком ФДП, і його партія, замість педофілії, тепер підтримує гомосексуальне усиновлення дітей.

Багато збоченців, які у 1980-х роках вимагали легалізації педофілії, сьогодні є відомими політиками. Наприклад, Юрген Триттін в 1981 році відповідав за виборчу програму, яка запропонувала скасувати штрафні санкції за спілкування з дітьми, пізніше став міністром Німеччини.

Але найвідомішим є Даніель Кон-Бендіт – активіст Партії зелених, давній євродепутат і один з найвідоміших європейських політиків. У 1975 році опублікував свою автобіографію, в якій написав:

У 1972 році я подав заявку на роботу в дитячий садок у Франкфурті-на-Майні. Я працював там більше 2 років. Мій безперервний флірт з дітьми швидко прийняв еротичний характер. Ці маленькі п’ятирічні дівчата вже знали, від чого я збуджуюсь”.

В одному з телевізійних інтерв’ю 1982 року він відкрито сказав, що: “Роздягання 5-річної дівчини фантастичне, тому що це гра абсолютно еротичного характеру”.

Після десятка років роботи Даніель Кон-Бендіт видалив з програми постулат про легалізацію педофілії. Педофіли в інших країнах зробили те ж саме. Чи знаєте ви, чому?

Сподівання на швидке скасування покарань за домагання до дітей перестало бути здійсненним. Незважаючи на масову пропаганду і політичний тиск, педофілія все ще була неприйнятною для суспільства і не змогла просунутися. Для досягнення тієї ж мети – безкарного згвалтування дітей, педофілам доводилося змінювати стратегію і приховувати свої справжні наміри.

Було вирішено приручити людей гомосексуалізмом та іншими сексуальними відхиленнями, які, хоч і огидні, однак не викликають такої суперечності, як педофілія. Саме тому організовуються «паради рівності» і дуже агресивно пропагуються різноманітні сексуальні збочення в засобах масової інформації, кінотеатрах, театрах та органах місцевого самоврядування.

Педофільська тактика полягає в тому, що люди перестають відповідати на прояви педофілії і сприймають збочення як щось нормальне і природне. Як ще одна «перевага» або «орієнтація», так само, як і звичайний шлюб і сім’я. Водночас вони хочуть необмеженого доступу до дітей.

Вони вимагають обов’язкового статевого виховання, в якому вони привчатимуть дітей до збочень і сексуального збудження з дитячого садка. Справа в тому, що діти починають свої сексуальні стосунки якомога раніше, і секс є нормальною частиною їхнього життя, так само, як веселощі або харчування.

У 1980-х роках легалізація педофілії була офіційно запропонована в Німеччині. Ця спроба була залишена через сильне суспільне несприйняття. Сьогодні гомосексуальні шлюби є легальними в країні і користуються підтримкою громадськості. Освітні програми знайомлять дітей з такими темами, як передчасна еякуляція, оргазм, садомазохізм і груповий секс.

Ці уроки стали обов’язковими в німецьких школах. Відмова від участі може призвести аж до позбавлення батьківських прав. Ті, хто знає про небезпеку, бояться діяти, і більшість суспільства або підтримує дії гендерного мейнстріму, або абсолютно байдуже ставиться до них.

Саме ця байдужість мене найбільше лякає. Педофіли досягли своєї мети – майже ніхто більше не реагує на педофілію, яка нікому не заважає. Більшість людей визнали, що діти мають “сексуальні права”, які потрібно вивчити і які необхідно вирішувати.

Stopaborcji

Олексій Погорєлов

 

Новообраний голова УЄА Валерій Решетинський: «Якби церква була в єдності, ніхто б не зазіхнув на нашу країну»

14 лютого у Києві відбулася ІV Конференція Українського Євангелічного Альянсу (УЄА). Головним підсумком події стало призначення Валерія Решетинського головою УЄА і присвоєння Альянсу статусу «національного», повідомляє кореспондент порталу “Релігія в Україні”.

14 лютого у Києві відбулася ІV Конференція Українського Євангелічного Альянсу (УЄА). Головним підсумком події стало призначення Валерія Решетинського головою УЄА і присвоєння Альянсу статусу «національного», повідомляє кореспондент порталу “Релігія в Україні”.

У щорічній конференції  УЄА взяли участь представники церков і об’єднань, а також християнських навчальних закладів та наукових товариств.


Єпископ об’єднання «Українська місіонерська церква» Валерій Решетинський на посаді голови УЄА став наступником Ростислава Крижановського, що героїчно пішов з життя у 2014 році. Новообраний голова висловив подяку за довіру і звернувся до присутніх зі словом про необхідність об’єднання церкви:


«Головне – єдність, без цього церква не зможе виконати свого призначення. А її призначення зараз – діяти, тому що це час особливого ​​виклику, – зазначив Валерій Решетинський. – Ми повинні об’єднатися і створити духовний фронт, лише так ми зможемо передати християнські цінності і світогляд нашому народу, яких він гостро потребує».


В ході конференції відбулися два нагородження. Віце-президент Товариства «Знання» України Василь Кушерець відзначив Валерія Решетинського дипломом «За багаторічний внесок в інтелектуальне і духовне збагачення народу». А генеральний секретар УЄА, голова СХПУ Костянтин Шаповалов нагородив орденом «Георгія Переможця» II ст. військового капелана Анатолія Кушнірчука, який посів друге місце в номінації «Людина року в українському християнстві-2015».


Нагадаємо, що Український Євангелічний Альянс є частиною всесвітнього руху, заснованого в 1846 році у Лондоні. На сьогодні Всесвітній Євангелічний Альянс об’єднує 2 млн. церков, 600 млн. віруючих, понад 100 міжнародних організацій у 129 країнах світу. Головною метою руху є подолання негативних наслідків розділу серед християн, а також досягнення єдності, до якої закликає нас Ісус Христос.

Теги:

Міжнародний форум „Взаємодія політиків і громадськості у просуванні християнських цінностей на міжнародній арені”

2 – 3 червня 2016 року в українському домі (м. Київ) проходив Міжнародний форум «Взаємодія політиків і громадськості у просуванні християнських цінностей на міжнародній арені», в якому взяв участь доктор психологічних наук, професор Мирослав Савчин із доповіддю «Духовна парадигма розвитку українського суспільства: погляд психолога».

На форумі висвітлювалися такі питання: захист християнських цінностей у контексті західної культурної революції; ефективна взаємодія політиків і громадянського суспільства в просуванні християнських цінностей; сім’я і свобода: сучасні виклики та загрози; освіта і ЗМІ як інструмент просування християнських цінностей.

 У заході взяли участь народні депутати України, представники християнських конфесій, міжнародна громадськість, іноземні політики, європейські депутати, вчені, зокрема: народні депутати України Ольга Богомолець та Павло Унгурян; представник європейського Християнського політичного руху Лео ван Дусбург; сенатор штату Алабама Вільям Хайтауер; депутат Європейського парламенту Марек Юрек; депутат Європейського парламенту Арне Геріке; депутат Європейського парламенту Браніслав Шкріпек; принц Ніколас із Ліхтенштейну; депутат парламенту Латвії Інга Біте; депутат парламенту Австрії Андреас Карлсбек; депутат парламенту Великобританії Джефрі Дональдсон; депутат парламенту Молдови Валерій Гілецький; співорганізатор Президентського Молитовного Сніданку США Дат Берлі; конгресмен США 6-ти скликань, президент Асоціації Конгресмені Джеймс Слеттері; президент Асоціації католицьких сімейних організацій світу Антуан Ренард; директор Європейського підрозділу Всесвітнього Молодіжного Альянсу Антуан Мельядо; представник Європейського Християнського Політичного Руху Лео ван Дусбург.

Завершився форум прийняттям спільного проекту «Декларації про створення Європейської Християнської Коаліції».

Робота на форумі

Учасники та гості форуму

https://www.facebook.com/notes/%D0%B2%D1%81%D0%B5%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96-%D1%85%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96-%D1%96%D0%BD%D1%96%D1%86%D1%96%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%B8/%D1%85%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96-%D1%86%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97-%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D1%86%D1%96%D1%97-%D1%96-%D1%81%D1%83%D1%87%D0%B0%D1%81%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C/2325055281050552/
3 08 2015 
Україна

У Києві відбулося міжцерковне молитовне віче

З нагоди 1027-річчя хрещення України-Русі на Михайлівській площі у Києві 2 серпня відбулось молитовне віче, участь у якому взяли представники українських християнських церков – вірні та священнослужителі УПЦ КП, УГКЦ, римо-католики, євангелісти та лютерани, повідомляє “Релігія в Україні” з посиланням на ZIK-Стрім.

З нагоди 1027-річчя хрещення України-Русі на Михайлівській площі у Києві 2 серпня відбулось молитовне віче, участь у якому взяли представники українських християнських церков – вірні та священнослужителі УПЦ КП, УГКЦ, римо-католики, євангелісти та лютерани, повідомляє “Релігія в Україні” з посиланням на ZIK-Стрім.

 
Задля духовного дійства на площі встановити величезну сцену, з якої християнські священики зверталися до парафіян і закликали до єдності та покаяння, навернення до Бога, розбудови життя на основі християнських моральних цінностей, очищення від корупції тощо.

Під час віче відбулася спільна молитва, у якій християни спільно попросили у Господа миру, соціально-економічного розвитку та благословення України.
 
Опісля на площі виступили музичні колективи та співаки, які виконували твори духовного змісту.

В організації та проведенні молитовного віче та святкового концерту 2 серпня взяли участь Українська Міжцерковна Рада, громадське об’єднання «Всеукраїнські Християнські Ініціативи», представники різних конфесій, церков та громадських організацій.

 

18.07.2018
Кременчуцьку виховну колонію відвідав народний депутат України Юрій Тимошенко17 липня 2018 року державну установу «Кременчуцька виховна колонія» відвідали народний депутат України Юрій Тимошенко.Разом з кореспондентом «Каменярі-Інфо» Олегом Цвілим та представником громадської організації «Всеукраїнські християнські ініціативи» Павлом Федоровим він оглянув спальне приміщення вихованців і кімнату виховної роботи. Центральним компонентом візиту стала бесіда з вихованцями щодо усвідомлення негативного впливу кримінальної  субкультури засуджених, що впливає на рецидивну злочинність у місцях позбавлення волі. Гості щиро розмовляли з юнаками, наголошуючи на тому, що кожний із них перебуває «на перехресті» двох ціннісних систем – формальної і неформальної. Наголосили , що проблема в тому, що всі негативні звички і повадки в майбутньому можуть перейти в спосіб життя на волі, в повсякденному житті. Тому, хлопці повинні усвідомлювати свою поведінку, вчинки, психологічну пристрасть до «правил» кримінального світу. Уже зараз обирати спосіб свого майбутнього життя. Підлітки теж відверто розповідали про себе, про причини потрапляння за грати.«Такі зустрічі депутатів, представників преси і громадських  організацій з нашими вихованцями дають змогу зрозуміти деструктивний вплив кримінальної субкультури та діють на моральну деформацію особистості. Тому для підлітків відкриваються гарні перспективи позитивних засобів самоствердження і успішного співіснування в соціальному просторі», – зазначив начальник установи Олександр Сайко.
повернутись 

Телеканалу “Возрождение” оголосили попередження

20.09.2018, 16:14

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення оголосила попередження телеканалу “Возрождение” за трансляцію проповідей Володимира Мунтяна та інших діячів духовного центру “Возрождение” із сеансами “цілительства” та масового гіпнозу та за порушення рекламного законодавства. Про це пише “Детектор медіа”.

Нацрада отримала кілька скарг громадян України Саєнко Г.В., Ханова І.В., всеукраїнської громадської спілки “Всеукраїнські християнські ініціативи” та звернення Служби безпеки України, що цей канал маніпулює свідомістю людей і може загрожувати фізичному та психічному здоров’ю глядачів. Нацрада провела моніторинг контенту мовника і призначила позапланову перевірку. Регулятор виявив, що канал транслював проповіді із сеансами “цілительства” і масового гіпнозу.

Наприклад, у програмі “Недільне служіння” “єпископ” Людмила Громова “цілила” людей: нібито зрощувала кістки, лікувала екзему, анемію, наркозалежність. У програмі “Телекрусейд Молитва за здоров’я” “апостол” Володимир Мунтян нібито знищував “родове прокляття онкології” та зцілював людей. У програмах “Дотик духу” і “Поява духу і сили” теж транслювали проповіді і “зцілення”. Разом з процесом “зцілення” канал демонстрував введення людей у масовий гіпноз із втратою свідомості.

Департамент захисту національної державності СБУ надав Нацраді висновок експерта Центру економіко-правових досліджень про те, що такі трансляції можуть розглядатися як маніпулятивний вплив на масову аудиторію за допомогою засобів телебачення.

Нацрада вбачає в цьому контенті порушення частини 4 статті 16 Закону “Про телебачення і радіомовлення”, яка забороняє використання в програмах і передачах прихованих вставок, які впливають на підсвідомість.

Також Нацрада під час перевірки зафіксувала ознаки порушення законодавства про рекламу: канал транслював із порушеннями рекламу послуг цілительства та без належного відокремлення рекламу духовного центру “Возрождение”.

Представників каналу на засіданні Нацради не було. Вони надіслали регулятору листа, що дізналися про розгляд питання останнього дня із сайту Нацради, а ніяких письмових повідомлень не отримували. При цьому Нацрада заздалегідь надсилала запрошення каналу ще на попереднє засідання, але через відсутність представників одного разу вже перенесла питання. Повторне запрошення доставити знову не вдалося – лист повернувся до Нацради. У Нацраді вважають, що зробили все можливе для запрошення представників каналу на засідання.

У листі керівництво “Возрождения” висловило сумнів в експертному висновку, складеному експертом Центру економіко-правових досліджень. На каналі наголосили, що транслюють події та служіння, які не є забороненими. Також керівництво каналу попросило Нацраду відкласти питання до 15 жовтня, щоб мати можливість провести і надати Нацраді альтернативні експертні висновки щодо контенту каналу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *